Vlad wrote:Знаете, что бы не произошло со мной в жизни, можно отнести к одному из трёх побудителей: моя греховная плоть, лукавый и Бог. Про Бога понятно, так как любящим Его и исполняющим Его заветы всё содействует ко благу. Про мою греховную природу тоже понятно, иногда делаю то, что не хочу, как Павел описывает, ну вы знаете.
А вот лукавый, на то он и лукавый, что выдаёт себя за ангела света. Вы говорите, что иконы исцеляют. А покажите мне в Писаниях где есть подтверждение вашему заключению. Вы же сами говорите, что этого нет там. И если вы говорите, что к Иисусу вас привела Мария, то докажите - зная из Писаний, что ей нельзя приклоняться, что иконы не имеют значения и физические законы не имеют власти над духовным миром (по крайней мере по отношению к вашим примерам), то бросьте это всё и продолжайте поклоняться только Господу в духе и истине, основываясь на Слове Божьем только. Сможете?
Виникли в 2 ст. н.е. Культ ікони був офіційно прийнятий в 787 р. на 7 Вселенському соборі в Нікеї. Ікони виконували спеціальною технікою за традиційними приписами: липову, дубову або кипарисову дошку закріпляли тонким полотном і покривали кількома шарами левкасу (алебастр з клеєм), шліфували і за певним порядком виконували малюнок, золочення, розпис яйцевою темперою, а в кінці покривали покостом (оліфою). Перші ікони в Україні були візантійського походження. Серед іконописців України 11-12 ст. найбільше славився Алімпій. Найстарші ікони, які збереглися до нашого часу, датуються 11-12 ст. Деякі ікони були в Україні особливо шановані, славилися як чудотворні і часто ставали предметом воєнної здобичі або дарування. Найвідоміші з них: Вишгородська ("Володимирська", 11 ст.), Ігоревська (11 ст.), Чернігівська (12 ст.). Печерська (14 ст.), Холмська, Зарчаницька, Самбірська, Марії Повч, Покрови з Січової церкви на Запоріжжі та ін.
Українці завжди мали у своїй хаті образи. Помешкань, де б не було святих зображень, удавнину, мабуть, не існувало. Ікони були прикрашені найгарнішими рушниками, що свідчить про особливо шанобливе ставлення до них господарів. Адже українці завжди були богомільними, тим більше, що з нашої Батьківщини поширювалося хрещення східного світу.
Велику роль іконам український народ відводив невипадково. У період формування християнського мистецтва у Візантії цим словом позначалось будь-яке зображення Спасителя, Богоматері, святого, ангела чи події у священній історії, незалежно від того, було це зображення скульптурним, живописним, мозаїчним чи якою технікою виконано. Люди це робили для того, щоб було краще молитися.
Чудотворні ікони
Чимало ікон названо чудотворними: через них отримували зцілення багато людей. такою є мироточива ікона святителя Луки (Войно-Ясенецького), архієпископа Сімферопольського, сповідника. Оновлення ікон – не менш вражаюче диво. Якщо мироточення ми ще якось можемо побачити, то зафіксувати хід оновлення досить важко. Найчастіше люди вже бачать результат, який можуть порівняти з тим, який вигляд образ мав раніше. Інше чудо трапилося в селі Лище, неподалік Луцька. Там стали спостерігати масове оновлення ікон.
Наступного дня Христос з’являється перед народом, йдучи до Іоана хреститися. Предтеча, вказуючи на нього, говорить: „ Се Агнець Божий” (Ін. 1,29). Тому образ втілював Слова Хрестителя.
82 правило по – іншому тлумачить ці слова. Адже оскільки Ісус Христос є істина, то потрібно було показати в образі саму ту Істину. Отже, Істина відкривається не лише словом, а й образом; вона являється[3].
Бога не бачив ніхто і ніколи, Єдинородний Син, сущий в лоні Отчому, Він явив” (Ін. 1.18. Таким чином в таїні Втілення Слова - Невидимий, Невимовлений, Незбагненний Бог стає близьким і зрозумілим і це дає підстави для зображення Христа.[16]
Для чого потрібний образ, дає собі запитання св. Іоан і відповідає в традиціях християнської філософії: “Всякий образ є вияв і показ прихованого.” Це важливий засіб пізнання людського світу. Пізнавальні властивості людської душі суттєво обмежені матеріальною природою. Людина не може мати яскравого уявлення про щось невидиме, відділене від нього часом чи простором. Тому “для путівника до знань, для одкровення і онароднення прихованого і придуманий образ” (ІІІ: 17), тобто головна функція образу – гносеологічна.
Що не можна пізнати за допомогою образів або що, власне, може бути зображене? Практично – увесь універсум, на думку Іоана, все видиме зором піддається зображенню. Також можуть зображатися і безтілесні духовні істоти, такі як ангели та душа. Одна лиш “божественна природа неописана і незображувана”.
Однак до VІІІ ст. в храмах імперії існували багато живописних зображень Христа (ікон - мозаїк). Саме навколо них і розгорілася іконоборча полеміка. Точка зору Дамаскіна, як і інших іконошанувальників, однозначна: невидимого і неописаного Бога зобразити неможливо, але втіленого Бога, Який реально прийняв людське тіло і жив серед людей зображати не тільки можна, але й необхідно. Саме такі зображення роблять християни.
У відповідь на звинувачення іконоборців, що на іконах ніби робиться спроба зображати невидиме Божество, св. Іоан не перестає стверджувати, що “неможливо зображати Бога, безтілесного, невидимого, нематеріального, що не має фігури, неописаного і необ'ємного”. Саме цього Бога забороняє зображати Св.Писання.
Іконошанувальники ніколи не робили таких зображень, а якщо і чули про них, то заперечували. І тільки коли неописаний Бог прийняв образ раба, тобто плоть людську, тільки тоді Він став доступним для зображення.
Далі він закликає живописців зображати всі основні події із земного життя Христа, розгортаючи цілу іконографічну програму релігійних зображень: “Зображай Його невимовне приниження [до нас], народження від Діви, Його хрещення в Йордані, преображення на Фаворі, страждання, які звільнили нас від пристрастей, смерть, чудо-знаки Його божественної природи, діла, здійснені божественною силою за посередництвом діяльності плоті, спасительний хрест, погребіння, воскресіння та вознесіння на небо – все малюй і словом, і фарбами. Не бійся, не страхайся! Не все почитання є одного роду, і я знаю різницю між ними”.
До наших днів збереглися розписи храмових зображень, і деякі з ікон показують, що до часу св. Іоана уже склалася достатньо стійка іконографічна традиція, яка включала в себе всі перераховані ним сюжети. Саме на цю традицію і спирається він в своєму захисті зображень.
Дамаскін згоден з іконоборцями в тому, що в Св. Писанні ніде немає прямих вказівок на необхідність створення антропоморфних релігійних зображень. Однак багато законів древні отці, на думку Іоана, передали нам у формі неписаного церковного Передання, яке має силу закону. Це відноситься і до зображень на релігійну тематику[4] .
Також бачимо, що, за св. Іоаном, слово “почитання” може мати різні значення. У Старому Завіті різні святі предмети були у великій пошані: почиталися таблиці Закону, предмети у святині і т. п. Однак це не було те справжне богопочитання, яке належить тільки Богові.
Почитання – це вияв пошани та віддання честі. Зрозуміло, що є різні ступені почитання. Насамперед це Богопочитання, яке ми виявляємо Богові – Єдиному, який за своєю природою гідний шанування. Відтак заради Бога гідними вшанування ми вважаємо Його святих слуг, так як Ісус Навин та Даниїл почитали Ангела і як цар Давид почитав святі Божі місця.
Крім святих, можна і треба мати відповідну пошану до самого матеріального Божого сотворіння, освяченого через втілення і хрещення Ісуса Христа, та через зіслання Святого Духа: “Я також шаную всю матерію та почитаю її, Через неї, сповнену Божою силою та ласкою, спасіння моє прийшло до мене. Не гордуйте матерією, бо вона не є гідна погорди. Ніщо, що Бог сотворив, не є гідним погорди. Інакше це була б маніхейська єресь… Зображення є тим для неграмотних, чим є книга для тих, що вміють читати, чим для слуху є слово, тим для зору - зображення”.
Св. Іоан ще неодноразово повертається до теми Христового втілення, бо це є двері нашого спасіння та обожнення в єдності з Ним: “Від часу, коли Слово Боже стало тілом, Воно (Слово) є таким, як ми в усьому, крім гріха… Воно обожествило наше тіло навіки, і ми справді освячені через Його Божество та в поєднанні з Його тілом”. Отже, тіло разом з душею обожествлене Богом. Тому тіло, яке Бог цінує і переображує, можна зображати на іконах та шанувати ту особу (Христа або святих), яка в тілі служила Богові[5].
Як передають Божу природу папір і чорнило (у Святому Писані), так само фарбами передає її ікона. У світлі Божого Об’явлення не слід нехтувати матерією (іконою). Протиставлення матерії і духу, як це роблять дуалісти (маніхеї), - те саме, що сумніватися у подвійній природі Христа.
Не визнавати, що ікона може бути духоносною для здійснення Божих дій, для навчання віри – це те, саме, що заперечувати Христове хрещення в Йордані, яким Він освятив вселенну. Ікона, як вияв християнської віри, є носієм духовності, як Святе Письмо передає духовний зміст, коли описує речі Божі, так само іконографія передає глядачеві ті ж Божі істини.
Духовність ікони в загальному можна описати як вияв віри в кольорах. Іконографія зроджується в лоні віруючої Церкви, далі іконограф своєю душею сприймає цю віру та передає її за допомогою своїх здібностей та різних мистецьких чинників.
Ікона – це не мертвий предмет. В житті Церкви ікона стає новим словом, коли її спостерігач сприймає з вірою, – бо вона записує не тільки минуле.
Через всюдисущого Святого Духа ікона кличе вірних до правдивої їх батьківщини – Царства Небесного. Вона нагадує Христові слова: “ Шукайте царство…” (Лк. 12, 31).
З точки зору християнської догматики, ікона – свідчення того, що Син Божий став Сином Людським, що Божествене Слово отримало плоть, а Божественна Іпостась стала Боголюбською Особою – конкретною і неповторною. Бог навічно прийняв людську природу, щоб відкрити людині шлях безкінечного сходження до Себе, щоб зробити Своє творіння причасником свободи і досконалостей абсолютного буття.
Ікона – це таємниця, яка пізнається в молитві та духовних видіннях. Тому в часи іконоборчих суперечок найтвердішими шанувальниками ікон були містики - аскети.
З позиції християнської аскетики, ікона є вказівником на найвищу небесну красу, яка не може бути адекватно передана через лінії і фарби, але присутня і звучить в символах як гімн в нових знань, як в ієрогліфах приховане передання про невідомі світу скарби[7].
Як відомо, VII Вселенський Собор, що проходив у Нікеї в 787 р. практично повністю був присвячений питанням іконоборства. Мова йшла про релігійні антропоморфні зображення, тобто передусім про ікони. На Соборі були підтверджені й узаконені основні положення теорії ікони, сформульовані св. Іоаном Дамаскіним, а також був розроблений цілий ряд нових ікон, основаних на церковному переданні і художній практиці.
З відомих вже положень собор підтвердив, що невидимого Бога зображати неможливо, і ніхто з іконошанувальників не намагатиметься робити такі образи. На іконах зображається лише втілений Христос; зображення ці узаконені християнською традицією, згідно з якою вони беруть початок від створення Самим Ісусом Свого, „Нерукотворного зображення”, посланого ним едеському правителю Авгару. Ікони виконують компілятивну функцію, нагадують нам про тих, кого ми шануємо, пробуджуючи і підносячи наш розум”. Дивлячись на ікони, віруючий стає “співучасником якогось священного акту”. Ікони є об’єктом поклоніння, однак “честь, яку надають іконі, відноситься до первообразу, і той, хто поклоняється іконі, поклоняється особі, що зображена на ній”.
Собор підкреслював важливе дидактичне значення живопису – якщо книги доступні небагатьом, а читання далеко не завжди звучить у храмі, то “живописні зображення і ввечері, і вранці і опівдні постійно розповідають і проповідують нам про істинні події”. Більше того, живописна картина, на думку іконошанувальників, доповнює і пояснює євангельський текст.
Захищаючи антропоморфні зображення, передусім Христа, що мав у Собі поряд з людською Божественну (незображальну) природу, іконошанувальники відстоювали в першу чергу чисто містичні зображення, тобто такі, які мають лише зовнішню подібність з прототипом, а спільність лише “по імені”, але “не по сутності”.
Відкидаючи звинувачення в ототожнені ікони з Богом, тобто в ідолопоклонстві (що мало місце в народній релігійності), іконошанувальники особливо підкреслювали відмінність ікони і первообразу. Одне діло, вважали отці Собору, ікона і зовсім інше - первообраз, “ властивостей первообразу ніхто з мудрих людей не буде шукати на іконі”. Це однак не означає, що ікона позбавлена святості. По-перше, святість іконі надає вже сама назва її іменем святого, і тим більше іменем Христа.
По-друге, Собор стверджує, що на іконі, яка передає зовнішній вигляд Ісуса, зображається не Його людська природа як така, її зобразити неможливо, але Його Особа у єдності двох природ (божественної і людської).
Заперечуючи іконоборцям, Собор стверджує, що в іконах Христа Церква не відділяє “Його плоті від з’єднаного з нею божества, напроти, вона вірить, що плоть обоготворена, й сповідує її єдиною з божеством, тобто саме видиме і зображуване тіло Христа захисники ікон вважали обоготворенням.
Їм довелося докласти багато зусиль для доказу в ті часи далеко не очевидного твердження, що живописний образ, не маючи онтологічно нічого спільного з сутністю прообразу, але передаючи лише його зовнішній вигляд, самою передачею цього зовнішнього виду виражає його духовну сутність Саме завдяки “подібності” ікони прообразу вона й отримує його ім’я а тому “знаходяться у спілкуванні з ним, варта шанування і свята”.
Внаслідок цього, стверджують отці Собору, ми любимо ікони, цілуємо їх (як об’єкт любові) і поклоняємося їм. Сам факт створення зображення є знаком вираження любові до зображеного. І любов, і цілування, і поклоніння через посередництво ікони переходять до первообразу, тобто здійснюється акт спілкування, хоч і не безпосередньо, із зображеним персонажем. В цьому – одна з головних функцій ікони як поклонінню образу.
В числі важливих аргументів на захист ікони на Соборі були висунуті ще дві важливі функції релігійних зображень – психологічна і догматична.
Головним аргументом на захист антропоморфних зображень Христа служила переконаність іконошанувальників у тому, що такі зображення служать доказом істинності божественного втілення Сина Божого, тобто доказом христологічного догмату. Не випадково остаточна перемога іконошанування у Візантії святкується Церквою як “Тріумф Православ’я”[8].
Другое дело...архидяволы 
. И если бес уже у твоих ног, настоятельно рекомендую вбить ему в сердце осиновый кол. И конечно, кок уже говорил Georg – тут любые способы хороши! Так что – желаю удачи. 
Собсно по этому поводу наверно идут какие-то споры?
